Катерина Пігович втратила чоловіка у 22 роки, а час, прожитий разом з ним, – називає найщасливішим. Дівчина поїхала на Закарпаття працювати, а зустріла там свою долю. Її обранцем став Андрій Кипень, який працював інструктором на гірськолижному курорті. Вони відразу знайшли спільну мову, а одружились через чотири місяці після знайомства. Подружжя не встигло насолодитись сімейним розміреним життям, бо Андрія у Катерини забрала війна. Нині дівчина виховує доньку Марічку, а спогадами про чоловіка і батька є записане інтерв’ю, його нагороди, військова форма, напівзаповнений альбом з фото і ще не відкритий подарунок для доньки.
Поїхала шукати роботу, а зустріла долю
23-річна Катерина Пігович після загибелі чоловіка Андрія Кипеня живе у Кропивницькому. Їхній доньці Марічці один рік і вісім місяців. Катерина розповіла, що закінчила технікум у Кропивницькому, після чого поїхала навчатись у Одесу, там закінчила бакалаврат і магістратуру. Після цього, каже, шукала роботу і отримала вакансію на гірськолижному курорті “Драгобрат” на Закарпатті. Там на той час уже працював Андрій. Йому було 33, їй – 21. Почали дружити.
Але Андрій казав, що це було кохання з першого погляду, – згадує Катерина.
Андрій був різносторонньою людиною, мав багато захоплень, згадує дружина.
Це і дзюдо, і різьбярство, і гірськолижна справа, а ще любив читати. Був всебічно розвинутою людиною, не любив сидіти на місці і вже змалечку почав працювати. Він виріс без батька і у 12 років випасав корів, збирав яблука і ягоди, у такий спосіб заробляв на життя. У родині була ще маленька сестра, тож він був головним чоловіком у сім’ї.
Андрій родом із Закарпаття, селища Ясіня. Там побудував будинок, який нині пустує. Катерина з донькою зупиняються у ньому, коли приїжджають на батьківщину Андрія.
Згадує про військовий шлях чоловіка. Відразу після школи служив строковиком у Сімферополі, згодом – у Севастополі, у спецпідрозділі “Лаванда”. Після служби в Криму поїхав працювати за кордон і саме у цей час розпочалась війна на Сході України. Після повернення сам пішов у військкомат. Однак мобілізація завершилась, тому чоловік підписав контракт. Служив три роки – з 2016 по 2019.
Воював на території Донецька і Луганська, брав участь у наступах на Піски. Там отримав звання молодшого сержанта, – згадує дружина.
Стосунки пари розвивались стрімко. Катерина пам’ятає кожну дату. Познайомились 17 грудня 2021-го року, почали стосунки 31-го грудня. Андрій зробив пропозицію Катерині біля водоспаду Труфанець.
Вони одружились 29-го квітня 2022-го року, а 1 травня чоловік пішов служити. Пам’ятає, як 23-го лютого подружжя обговорювало можливий наступ.
Тоді він сказав: “ти маєш бути готова у будь-який момент”, а наступного дня прийшов до мене на роботу, зняв шапку – був поголений наголо, сказав: “так треба” і пішов у терцентр комплектування.
Ні дня розміреного сімейного життя
Оскільки знайомство і стосунки співпали з періодом повномасштабного вторгнення, часу пожити для себе і приділити його родині, у Андрія було обмаль, бо він – військова людина, каже Катерина. І вона ставилась до цього з розумінням.
Ми не пожили спокійним розміреним сімейним життям… Але це були найщасливіші часи. Навіть тоді, коли він проходив службу у Рахові, а я працювала на Драгобраті (відстань між ними 30 кілометрів), щойно випадала нагода побачитись бодай на п’ять хвилин, він приїжджав до мене. На той час ми вже знали, що чекаємо на дитину.
Додає, що мріяли разом подорожувати, зокрема, поїхати в Одесу, а ще збудувати дім.
Не думаючи про те, що завтра щось може трапитись.
1 травня 2022-го Андрія відправили на Яворівський полігон, там він пройшов навчання. Звідти поїхав на Запорізький напрямок.
“Я завжди перший” – історія “Варана”
Катерина Пігович надала Точці доступу запис інтерв’ю, яке записали з її чоловіком, коли він воював у складі 65-ї окремої механізованої бригади. У ньому він розповідає, що протягом трьох років служив за контрактом у складі 128-ї гірсько-штурмової бригади. У зону проведення антитерористичної операції мав три ротації. Після завершення контракту звільнився і продовжив мирне життя.
Навіть ніколи не думав, що знову візьму зброю до рук. Сподівався, що на тому все скінчиться. Гадав, що війна йшла до політичного рішення, на той час ми лише тримали лінію оборони.
Повномасштабне російське вторгнення в Україну зустрів на гірськолижному курорті “Драгобрат”, де на той час працював. 24-го лютого 2022-го року зателефонував до терцентру комплектування і запитав, як потрапити у свою 128-му бригаду.
Сказали, набору поки що немає, але приїжджай завтра з речами, будемо щось вирішувати. 25-го лютого мене офіційно мобілізували. Військової відправки ще не було, але просили допомогти при військкоматі. Там я прослужив півтора місяці у роті охорони.
У 128-му бригаду потрапити так і не вдалось. Відправили у 65-ту механізовану бригаду.
Я радий, що працюю тут. Мене призначили на посаду, яку обіймав раніше – командиром БМП (бойової машини піхоти, – авт.). Спочатку потрапив у резерв. Згодом прийшов комбат і запропонував посаду сапера. Ще коли служив у АТО, таких фахівців не вистачало. Мене відібрали у сапери. Так легко все пішло.
Казав, війна – це, за великим рахунком, одноманітність, тому до служби завжди ставився як до роботи.
У мирному житті звик багато працювати, так і тут працюю, це моя робота. Звичайно, є патріотизм, я розумію, що потрібен державі, є стимул – сім’я вдома. Треба захищати її і країну. Робота сапера подобається мені тим, що я завжди перший. А оскільки я прикомандирований до розвідвзводу, веду групу першим там, де ще не були танки і розвідка. Основна мета – забезпечити безпеку своїх підрозділів.
Андрій знешкоджував протипіхотні міни і протитанкові загородження, знімав розтяжки. Вважав, там, де пройшов сапер – має бути абсолютно безпечно. Мотивацією воювати називав закінчення війни перемогою, повернення до мирного життя і родини.
Півтора місяці тому народилась донька, а відтак є стимул йти вперед, вибивати ворогів і повертати мир на нашій землі.
Розповів і про специфіку роботи.
Специфікація моєї роботи – більше повзати, аніж ходити. Тому маю псевдо “Варан”. Найстрашніша міна, з якою стикаються сапери – ОЗМ, так звана “вистрибуюча”. Її дуже хитро встановлюють. Один неправильний рух, буквально міліметр і ти розумієш, що це кінець, це остання твоя робота…
Ексклюзивний екземпляр журналу 65-ї ОШМБ з фото “Варана” передали родині, – показує Катерина.
А запис інтерв’ю вважає цінним спогадом про чоловіка.
Бо Марічка чує голос тата. Там він розповідає повноцінну історію своєї служби.
Снайперська куля поцілила у серце
2 квітня 2023-го року Андрій працював на території Пологівського району у Запоріжжі, говорить дружина Катерина.
Він виконував багато роботи на території “сірої зони” і заходив настільки впритул до ворога, що росіяни про нього знали. Вони знали, що є такий “Варан” і вистежували його. У нього і псевдо таке саме тому, що він виконував усю роботу, повзаючи. Усе мінував і розміновував у цьому положенні, щоб ніхто нічого не помітив.
Того дня він пішов мінувати території разом з побратимом. Там їх чекав російський снайпер. Андрій отримав поранення в серце, куля ушкодила і внутрішні органи. Побратим Анатолій Чухаренко хотів його витягнути, але снайпер поцілив йому у око, тож обоє чоловіків загинули на місці.
Андрій загинув у віці 34 років, Катерині тоді було 22.
Переживала втрату, пишучи картини
Щоб впоратись із втратою, Катерина взяла участь у арт-проєкті “Жива”. Це проєкт для дружин полеглих героїв, який реалізовують у Кропивницькому. Основна ідея – відкрити творчі здібності та відновитися після пережитого. Під час проєкту Катерина Пігович написала роботи “За горизонтом” і “Світло мрії та надії”. На одній з них зображені гори.
Ми познайомилися у горах – це місце нашої сили. Коли я малювала її, згадувала і проживала спочатку усе наше знайомство та життя. Коротке, але щасливе. Квіти на картині символізують продовження життя та віру в краще. А маленький чоловічок у горах – це зображення мого чоловіка, який завжди поряд, підтримує та оберігає нас.
На іншій – море і маяк.
Мій коханий за все життя бачив лише Азовське море. А нашою заповітною мрією було жити біля моря. Тому маяк символізує світло і надію. А темне — це нездійснена мрія, яка, на жаль, такою і лишиться. Та, попри все, світло завжди перемагає темряву, а віра та надія завжди живі.
Донька Марічка знає, що тато – зірочка
Марічці було 4 місяці, коли її тато загинув. Вона знає, що його звати Андрій і він – зірочка на небі, каже Катерина. Згадує розповідь чоловіка про те, як під час одного з потужних обстрілів у зоні бойових дій він почав молитись Божій Матері Марії.
Обстріл швидко припинився і на знак вдячності ми вирішили назвати доньку Марічкою.
На фронті Андрій завжди носив з собою жетон, який йому подарувала дружина.
На ньому викарбувані такі слова “Знай, що ти не один і чи ми поруч, чи далеко, я завжди з тобою. Вір в себе і пам’ятай: що б не сталось, я кохаю тебе. Бережи себе”.
Ось такий кулон “Древо життя” він подарував дружині на знак родинного єднання.
А у цій коробочці – не просто прикраса… Сльози нагортаються Катерині на очі.
Тут лежить кулон-оберіг і лист для доньки. Він щільно заклеїв коробку скотчем, щоб я не могла її відкрити. Я дала обіцянку, що прочитаю листа тільки після того, як його прочитає донька і віддам його їй тільки тоді, коли це буде потрібно.
Цей матеріал створено за підтримки гранту Фундації польсько-німецької співпраці.
Читайте також: “Чи хотіла я бути сильною? Я планувала бути щасливою”: історія Катерини Солоп, яка втратила на війні чоловіка